«Вишивання — це священнодійство!»

11/07/2016

У Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» представили рідкісні рушники та сорочки

Українські майстрині знали понад 250 технік шитва: вирізування, змережування, настилування, вишивання верхоплутом і кучерявими швами і т. ін. Це багатство демонструють на виставці «Шедеври української народної вишивки». У межах проекту вперше представляють зразки вишивки, датовані кінцем XVII та XVIII століттям, це фрагменти церковного гаптування шовком і золотими та срібними нитками, також є багато робіт другої половини ХІХ — початку ХХ століття.

«Чим давніші речі, тим вони лаконічніші, — розповідає заступник генерального директора з науково-фондової роботи «Музею Івана Гончара» Юрій Мельничук, який на відкритті виставки провів тематичну екскурсію. — У давнину червоні нитки були дорогими, бо до появи анілінових барвників їх фарбували комахою червецем, зібрати якого було дуже важко».

Вражають сорочки зі щільною вишивкою на рукавах, які так і називали — рукави. Зазвичай орнамент складається з маленьких спіралей, наприклад червоних та синіх. «Є зразки, де таких спіральок на одному рукаві понад дев’ять тисяч! Шиті вони стебловим або тамбурним швом, в одній спіральці 13 стібочків. І це — один рукав, а ще є уставка, манжети, пазуха, комір, — розповідає Юрій Мельничук. — Часом цілу зиму дві сестри вишивали одну таку сорочку — для тої, котра першою виходила заміж».

«Хитра» композиція в сорочок із Закарпаття — сучасна людина може вдягнути таку задом наперед. Виріз у цих сорочок глибший на спині, густа вишивка на рукавах, так звані заплічки також розташовується ззаду. «У спину вам дивляться люди з різною, як кажуть, енергетикою. І заплічки покликані відштовхувати всілякий негатив», — пояснює Юрій Мельничук.

Мережані рушники з Полтавщини вишиті біллю. Цей регіон часто асоціюють з вишивкою білим по білому, але Юрій Мельничук спростовує це, каже, що місцеві майстрині використовували чорні нитки, нитки кольору індиго та брунатні, фарбовані в дубовій корі. До речі, виготовити білі нитки, придадні для вишивання, було складніше, ніж кольорові. «Три роки поспіль вибілювали нитки, щоб вони мали силу і ними можна було вишивати сакральні візерунки, — продовжує Юрій Мельничук. — Нитки вибілювали на сонці. Їх стелили на березі річки, і всі чотири стихії «брали участь» у цьому процесі: вогонь — сонце, повітря — вітер, вода, якою мочили прядиво, і земля, на якій воно лежало».

Кожен рушник і навіть кожна сорочка, по суті, мали спеціальне призначення: для посту, Великодня, весілля, обряду поминання. «Секрети майстерності передавались по жіночій лінії. Вишивання — це священнодійство, — підсумовує Юрій Мельничук. — Повернення до цих традицій сьогодні є дуже важливим. Традиційна культура — рятівне коло, за яке ми маємо вхопитися».

Джерело: day.kyiv.ua

No Comments

Залишити відповідь