Війна стала для літератури і шансом, і ризиком – Олег Коцарев

13/02/2018

“Для нашої культури війна — це нове явище. Звісно, в нас воєн вистачало завжди. Але за останні сто років так говорити, так писати і так танцювати про визвольні змагання 1917-1921 років було неможливо. Зараз українська держава не є настільки авторитарною, щоб створювати якісь цензурні перешкоди і якось обмежувати культуру. З другого боку, є запит на цю культуру, бо одним хочеться виговоритися, другий — почути, відчути і бути причетними, ще іншим хочеться це критикувати і заперечувати” – розповів письменник Олег Коцарев і інтерв’ю gazeta.ua.

Перші твори про війну мали репортажний характер, були близькі до публіцистики. Військові починали писати прозу і вірші. З іншого боку поети бралися за зброю і описували побачене.

Ці тексти максимально навпростець показують, як солдат сприймає події цієї війни. Як приклад, “Вірші одного кіборга” Миколи Вороніна. Микола Воронін і до війни був відомим — організовував еко-поселення. А пішов на війну, брав участь у боях за Донецький аеропорт.

В якомусь сенсі це наївна творчість — специфічна прямота і безпосередність вражень. Це дає цікавий колоритний ефект: ми тут бачимо і побут, і найпростіші реакції на новини й події на фронті. Все це просто і безпосередньо передано. Це дає інше бачення війни. Це не та війна, яку ми бачимо в новинах. Це дуже приватне враження і житейське. Цікаво як приватність в літературу обернена.

Микола спочатку симпатизував проросійської стороні, бо був захоплений ідеями пан-славізму: вважав тоді всіх слов’ян братами, між якими не може бути війни, і головним ворогом вважав захід. Але він опинився на передовій, побачив, що відбувається, і зрозумів, хто насправді ініціює цю війну. І вирішив стати на захист України.

Розказував: коли під час бою бували затишшя і довго доводилося сидіти на одному місці, його морально підтримувало те, що він у цей час в голові компонував вірші. Вони цікаві як яскравий документ епохи. Його реакції дуже безпосередні, допомагають зберегти ту мить такою, якою вона була. Бо через кілька років усе буде осмислюватися по-іншому. Накладуться концепції. Кожен, хто писатиме про війну, буде вкладати її в якусь свою схему. Це автоматично. Це неминуче. Навіть найчесніші автори з часом будуть по-іншому подавати реальність.

А такі книжки як “Вірші одного кіборга” — це як комашки в бурштині: відчуття і реалії збережені такими, якими вони були. Звісно, в суб’єктивній формі.

Поет Борис Гуменюк видав “Вірші з війни”. Вона ще у 2014 році вийшла і дуже швидко розпродалася — на Львівському форумі буквально за пару днів розійшлася. Це вірші, які він написав будучи на фронті. Він їх у процесі написання у Фейсбук виставляв. В цій книжці є вірші і прозові мініатюри. Вони справді дуже яскраві і потужні. Ці вірші, як на мене, – найкраще, що було написано у нас зараз про війну. Тим цікавіше, що це писав учасник війни. З одного боку — це доволі агресивна і жорстка поезія, але, з іншого боку, вона стримана. Автор постає як войовнича, але і як стримано мудра людина.

Це одна з перших книг про війну. Що характерно, вона дотепер дуже актуальна і цікава.

Солдат готується вбити свого ворога і веде з ним внутрішній діалог. Ставиться до нього з повагою. Бо вважає, якщо ти не поважаєш свого ворога, “починай просити матір за тобою плакати”

Мені найбільше запам’ятався образ кривавих чайок з одного вірша. Автор описує події на Азовському морі. Вочевидь, десь між Маріуполем і Новоазовськом. Морські чайки літають над полем бою. Виявляється, вони харчуються трупами, і від крові стають рожевими. Моторошний образ.

Але у віршах Бориса навіть найстрашніші жаскі образи хоч і справляють болісне враження, все ж є якимись естетичними. Якось він уміє це поєднати.

Або вірш від імені снайпера. Солдат готується вбити свого ворога і веде з ним внутрішній діалог. Ставиться до нього з повагою. Бо вважає, якщо ти не поважаєш свого ворога, “починай просити матір за тобою плакати”.

Це на початку війни люди так зупинялися перед тим, як натиснути на курок, чи рефлексія — це особливість поетів? Поезія уникає надмірного натуралізму?

Він присутній. Я би не сказав, що він зашкалює. Там чимало травмуючих речей. Але він їх подає якось урівноважено.

Через Майдан і війну багато в чому українська література стала сентиментальна. Не в значенні, плаксива, а в ширшому. Література більше стала бити по емоціях: більше зворушливості, трагізму, радості. Більше чуттєвості додалося. І разом з тим певні є тенденції спрощення. Ці події спонукають писати короткими простішими фразами в надії чіткіше передати побачене. Зрештою, все ще йде намацування мови.

Оскільки літератури зачепила такі болючі й актуальні для всієї країни теми, багато письменників нібито вже говорять для ширшої аудиторії, і, можливо, через це шукають зрозумілішої доступнішої форми.

Взяти того ж Сергія Жадана, наприклад. Якщо порівнювати його “Інтернат” чи “Життя Марії”, хоч це проза і поезія, мені здається, що ефектніше і яскравіше відобразила військову тематику збірка поезій “Життя Марії”. Форма тут уже доволі проста — короткі сильні фрази.

Як нерідко притаманно Жадану, він нанизує сучасні реалії війни на каркас біблійних архетипів. Це дозволяє інакше осмислити війну.

Провести палалелі з минулим?

Наприклад, біженців не розуміють на їхній малій батьківщині так само, як не розуміли колись перших послідовників Христа. Такі складні багатосотлітні асоціації додають об’ємності тексту.

Це дуже драматична книжка, напружені вірші, які і інтернеті розтягнуті на цитати. Жадан знайшов такі слова, які торкнулися багатьох українців. Влучив у щось важливе, у що треба було влучити.

“Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава:

чорні робочі долоні, стрижена голова,

зранку стоять на зупинках, неприкаяні, як пірати —

тимчасова адреса, країна напівжива”.

Взагалі в корпусі української літератури про цю війну відносно мало текстів, сповнених чистої нерозбавленої ненависті до ворога. З одного боку – чітка українська позиція. Але доволі часто з’являється мотив людяного ставлення до ворога, намагання порозумітися з місцевими, які часто перебувають в якому не зрозумілому їм самим світі і не знають, що відбувається навколо. Всеохопної ненависті і барабанної примітивної пропаганди теж не дуже багато. Хоча, звісно, це ризик.

Як на мене, для літератури війна стала і шансом, і ризиком.

Шансом на що?

На оновлення тематики, виразних засобів, самої мови. Навіть якщо письменник не пише про війну, у його книжці є асоціації з нею. Від цього уже ніхто не відійде. Це щось нове для літератури. Тому це позитив. Але з другого боку, це ризик примітивізації. Завжди найлегше написати або якусь дуже просту агітку, або відверто чорно-білий твір: прийшли наші, вбили всіх поганих. Але, тим не менше, є багато книжок, автори яких цих ризиків уникли.

Добре, що наші письменники, пишучи про бойові дії і їхні наслідки, все-таки шукають психологічних напівтонів і людяності. В “Інтернаті” Жадана, попри жорсткість і рубаність мови, чути всеохопне співчуття до людини і пошук розуміння.

“Довгі часи” Володимира Рафеєнка — мабуть, найнеочікуваніший твір про війну. Тут реалії сплетені з фантастикою. Це вдале поєднання?

Книга написана російською мовою. Вийшла також в перекладі українською. Рафеєнко поєднав з одного боку суто житейські історії з життя простих мешканців міста Z, під яким вгадується Донецьк, в час війни. Там багато і страшних, веселих історій прифронтових. А з другого боку він зробив твір фантасмагоричним і художньо яскравим. Він не обмежується просто сюжетом із історій про страждання цих людей. З цього всього створено якийсь самодостатній світ у постмодерністському дусі. Ми бачимо тут і реалістичні історії з порохом і з пилом з-під обстрілів і одночасно міфологію та ігри з літературними алюзіями. Це дуже цікаве поєднання, бо зазвичай письменники обирають щось одне – або просту історію, або вигадливу форма. Він зумів це поєднати.

Київ, з одного боку, місто, в яке дуже прагне потрапити людина, яка була в окупації, і є символом свободи, звісно, ідеалізованим. Коли ти потрапляєш у справжній Київ, він розчаровує

Головний герой керує лазнею. Його місто окупували. В його лазні починають містично зникати російські військові окупанти і місцеві колаборанти. Він до цього не має жодного стосунку і сам не розуміє, що відбулося. Його запрошують до себе на розмову представники окупаційної влади і кажуть, що вони розкрили секрет: над Донбасом відбувся зсув часу, і регіон знову опинився в Радянському Союзі, котрого насправді немає. Щоб виправити цей зсув, вони повинні потрапити в Київ і знайти там якийсь старий томик Кобзаря і фігурку індійського бога Ганеші у вишиванці. Ці речі мають магічний сенс. Починається безумна фантасмагорія, щоб герої потрапили в Київ. Їх вбивають. Вони оживають і в нових тілах потрапляють у столицю. Автор показав цілком реальний сьогоднішній тиловий Київ з його суперечностями.

Якими саме суперечностями?

Київ, з одного боку, місто, в яке дуже прагне потрапити людина, яка була в окупації, і є символом свободи, містом, куди хочеться вирватися, звісно, ідеалізованим. Коли ти потрапляєш у справжній Київ, він розчаровує: когось із героїв одразу грабують, з кимось трапляються інші пригоди. В образі дракона зображено наш олігархат. Така безумна лінія перемішана з реалістичними і жаскими історіями з фронту. Наприклад, про те, як людям ракетами квартири розбиває.

Там постійно є напруга і страх за рідних. Люди ловлять таксі, платять безумні гроші, щоб проїхати буквально кілька кварталів і скоріше дізнатися, чи вижила близька людина після обстрілу. Людина прибігає. Бачить, що будинок не зачеплений з полегшенням зітхає, але виявляється, що квартиру пограбували мародери і вбили рідню. Напружений фронтовий реалізм. Або ярмарки і роздачі гуманітарної допомоги, які влаштовує змальована іронічно адміністрація деенерівська.

У книжці є хепі-енд, хоча він не деталізований. Насправді ми не знаємо, чим там все закінчилося, але ніби-то є надія.

Твір вийшов маштабний і багатошаровий. Рафеєнко зараз опинився у короткому списку на шевченківську премію. Рафеєнко — теж колоритна постать. Він переселенець, колишній донеччанин. Під Києвом живе зараз.

Чи з’явилися вже розлогі епічні твори про ці події?

Владислав Івченко видав двотомник “2014”. Широке густе епічне полотно. Події починаються з Майдану і закінчуються на війні. Він дав широку соціальну палітру героїв. Всіх, кого хочеш, можна побачити. Цікаво виписані портрети наших сучасників, які опинилися по той чи інший бік. Наприклад, там є бізнесмен, котрий насправді напівбандит, просто обставини змушують його підтримати Майдан в надії потім розкуркулити когось із представників старої влади. Потім він опиняється на фронті, хоча міг би десь спокійно пересидіти. Така суперечлива постать. В житті такого насправді є багато.

Зустрічається і дрібний районний вуличний грабіжник, який випадково з похмілля сів у мікроавтобус, в якому радикальна молодь їхала на Майдан. Йому сподобалось, що вони прорвали кордон “беркутів”, котрий намагався їх не пропустити до Києва. Він подумав: “О, класно. Вони мочать ментів, я піду з ними”.

Багато подій відбувалися навколо міста Суми. Це один з ключових регіонів центральної України. У нас часто говорять — Схід, Захід. А як жартують в центрі: “Вони кидаються чимось одне в одного, а все падає на нас”. Стратегія поділу України на схід і захід — нав’язана ззовні. Насправді у нас найбільший регіон – це велика центральна Україна, від Вінниці до Cум. І часто ключові історичні речі відбувалися саме тут. В моменти революцій і заворушень здебільшого перемагав саме той бік, на який ставала саме центральна Україна.

Антологія українських письменників Донбасу”Порода” не безпосередньо присвячена війні, але там чимало авторів, яким є що про це сказати. Там автори, починаючи від 2 половини ХХ століття, шістдесятників, і до сьогодні: від Стуса і Андієвської і до Любові Якимчук, Володимира Рафеєнка, Сергія Жадана. Є Олексій Чупа — яскравий автор з Макіївки. Є Олег Соловей, котрий свого часу видавав українськомовний часопис “Кальміус”. Він викладає тепер в евакуйованому Донецькому університеті у Вінниці. Завдяки цій антології видно, скільки всього Донбас дав українській літературі. І це додаткова причина, чому ми продовжуємо називати цю територію Україною і не можемо просто від неї відмовитися. Попри всі очевидні місцеві особливості. Така кількість цікавих вартісних речей теж про щось свідчить: значить, є якась органіка, яка в цих умовах не дозволила Донбасу повністю відійти від України.

Яким показаний Донбас на цих сторінках?

Дуже різним. Любов Якимчук працює з міфологією. Взяти образи абрикосів. Абрикоси — це взагалі важлива рослина на Донбасі. По-друге, абрикоси ростуть там, де закінчується Україна і починається кордон з Росією. який походить через Донбас. Цей кордон позначається присутністю абрикос з нашого боку.

Але водночас багато авторів зображують Донбас в похмурих тонах — причому в довоєнних текстах. Там багато абсурду і ворожої налаштованості до суспільства. Тобто відчувається необлаштованість і незатишність цієї території для багатьох авторів. Кримінал, який часто там набував екстремальних форм. Життя серед необлаштованого індустріального міста, що не завжди йде людині на користь. У багатьох авторів дуже виразно присутній дух суспільного абсурду.

В принципі від притаманний всій нашій сучасній літературі. Ми розуміємо, що українське суспільство дуже специфічне. Можливо, деякі риси українського суспільства на Донбасі були особливо загострені.

Які це риси?

Напевно, якась провінційна агресивна замкнутість. Складається враження, що часто герої або автори цих творів стикаються з цією проблемою, Скрізь по всій Україні ми з цим щодня стикаємося. Українське суспільство, як на мене, дуже закомплексоване, провінційне в своїй сутності, часто схильне всім, хто трішечки відрізняється від більшості, влаштовувати вирвані роки. У багатьох творах антології цей мотив особливо гостро прописано.

Багато хто з авторів донецького регіону ніби передчували в своїх творах можливість майбутньої війни. У багатьох творах присутня мілітарна символіка, а дехто прямо в 2000 році моделював майбутню війну України і Росії на території Донбасу

Звичайно, російська присутність там і інформаційна агресія, яка там була в дуже розвинутих формах, – все це теж відчувається. Багато хто з авторів того регіону ніби передчували в своїх творах можливість майбутньої війни. У багатьох творах присутня мілітарна символіка, а дехто прямо в 2000 році моделював майбутню війну України і Росії на території Донбасу. У творі відомого громадського діяча і теж переселенця Станіслава Федорчука події відбуваються в розпал українсько-російської війни.

В іншій антології – “14 друзів хунти” – зібрані художні твори, блоги й есе військових, волонтерів, журналістів. Як на мене, це найкращий на сьогодні цілісний зліпок нинішньої воєнної культури: всього культурного процесу, який зав’язаний на цих подіях — і література, і пісні з Донбасу, які часто подібні до афганської творчості.

Наскільки ця воєнна культура сприймається в тилу?

Оскільки територія, охоплена боями, на щастя, відносно невелика, ця воєнна культура не може домінувати. Вона лише співіснує. Звісно, її розуміють, хоч по-різному ставляться. Але це, безумовно, явище часу. Можливо, це перше, що будуть згадувати, коли років через 50 говоритимуть про ці роки.

Воєнна культура у нас створюється тільки зараз. Досі в літературі зокрема ми її не мали?

Для нашої культури війна — це нове явище. Звісно, в нас воєн вистачало завжди. Але за останні сто років так говорити, так писати і так танцювати про визвольні змагання 1917-1921 років було неможливо. Бо частина їхніх учасників опинилася на іміграції, де вони залишилися просто поза контекстом. Більша частина опинилася в таких умовах, де говорити про це було заборонено через радянську цензуру і репресії. Наступна серйозна війна — Друга світова. З якого б боку не брали у ній участь українці, хоч УПА, хоч Червоної армії, все-одно у всіх у них не було можливості вільно про все це говорити.

Націоналісти залишалися в рамках своєї партійної самоцензури. Там більше було ідейних людей. Але, звісно, вони не могли все говорити вголос. Нещодавно вийшли спогади партизанки Марії Савчин про УПА, але все-одно відчувається, що вона багато що оминає. Само собою, те, що писалося з радянського боку фронту, знаємо, скільки фільтрів цензури проходило. Не було можливості говорити про це відкрито.

Афганістан — те саме. Не зрозуміла для абсолютної більшості населення війна, мало зрозуміла для самих учасників. Єдине, що про неї можна було сказати, — що це трагедія, і як прикро, що ми там опинилися. За великим рахунком, це весь меседж, який є про війну в Афганістані.

Зараз українська держава не є настільки авторитарною, щоб створювати якісь цензурні перешкоди і якось обмежувати культуру. З другого боку, є запит на цю культуру, бо одним хочеться виговоритися, другий — почути, відчути і бути причетними, ще іншим хочеться це критикувати і заперечувати. Тобто, це така суміш, в якій часто народжується щось цікаве. Тому це для нас момент в певному сенсі унікальний. Для культури це плідний період, який ми будемо осмислювати ще багато десятиліть.

“Аеропорт” Сергія Лойка залишається хітом?

Я би назвав “Аеропорт” найжвавішою книжкою з усіх, про які йдеться. Композиційно найвиваженішою. В якомусь сенсі “найпрофесійнішою”: у тканині художньої прози Сергія Лойка добряче відчуваються нитки письма ефектного репортера, котрий прекрасно знає, як міцно тримати в руках і форму, й увагу читача.

За сюжетом “Аеропорту” до Києва на самий початок Майдану прилітає американський фотожурналіст російського походження. Під час побиття протестувальників 30 листопада він принагідно рятує від “беркутів” дівчину, і вони закохуються одне в одного, хоч у нього є дружина, а в неї наречений, та й його діти вже старші за неї.

І загострення українських подій, і закоханість постійно повертають головного героя до Києва, а потім приводять його до зони АТО, де він спершу зустрічається з нареченим своєї коханки, а потім опиняється разом із ним в Донецькому аеропорту, який у Лойка фігурує під назвою “Краснокам’янський”.

Історія не екстра-оригінальна, але виписана міцно, насичена деякими сюжетними несподіванками, в міру жорстока, в міру лірична, в міру сумна.

І все ж найкраща проза про нинішні події має визріти з часом?

Думаю, що найкращі українські книжки про війну напишуться трошки пізніше. Я не дуже вірю в те, що найкраща проза може з’явитися відразу по гарячих слідах. Тут потрібне і осмислення, і концепція, і схема. Але вже є багато цікавих речей і буде, що показати нащадкам, котрі запитають, як все це було.

Джерело: gazeta.ua

No Comments

Залишити відповідь