За роки незалежності Україна, маючи зна­чний економічний та інтелектуальний потенціал, жодної ко­пійки не витратила на формування сво­го іміджу за кордо­ном. Кількісно менші за українців народи – євреї, поляки, греки, серби, вірмени, гру­зини, албанці, чеченці, цигани прикову­ють до себе значно більше уваги. Але за останні десятиліття українці без жодного зусилля з боку держави поволі входять у свідомість світу. Особливо це показово в американському та європейському кіне­матографі.

У 1962 році англійським режисером Джей Лі Томпсоном було знято стрічку за мотивами однойменної повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба».

Голлівудське уявлення про українців на той час зводилося до того, що це – екзо­тичний, свавільний і вільнолюбний на­род Росії. Хоча в епоху, описану Гоголем, Україна не входила до складу Російської імперії. У фільмі Україна називається як край, земля, але слово «степь» голлівудські актори намагаються вимовляти по-російськи, незважаючи на те, що за­порожці тоді російською мовою просто не володіли. А експертів із проблем України продюсери Сенді Уайтлоу і Гарольд Хехт не запросили. Про запорожців поль­ський полковник говорить, що вони – «справжні звірі, чорти чубаті, але у світі немає кращих солдатів».

Тарас Бульба постає суперменом, який розмовляє російською мовою, вжива­ючи слова «запорожцы», «гетман». По-російськи з англійським пронон­сом вимовляються також слова «избы», «Филлипенка». Розпускаючи свій полк до кращих часів, доки підросте нове по­коління, полковник Війська Запорозь­кого Тарас Бульба зрізає шаблею чуба і змушує це зробити всіх козаків. «Ти бу­деш носити чуба, коли завоюєш його в битві», – каже він одному з козаків. Тут Тарас – сміливець, життєлюб, вірний Україні і козацькій честі. Темпераменту в нього більше, ніж в інших козаків.

Бульба посилає своїх синів Остапа й Ан­дрія вчитися до Києва серед поляків, щоб краще знати їхні сильні й слабкі риси ха­рактеру. Київ у фільм і схожий водночас на Москву і Стамбул. В Остапа й Андрія – ту­рецькі шапки й косоворотки. А Києвом їз­дять двоколісні вози, схожі на бойові ко­лісниці часів Олександра Македонського, проскакують тройки, блукають ведмеді, а українські жінки одягнуті, як росіянки. Відчувається, що режисер і продюсе­ри картини не знали не тільки україн­ської, а й загалом, європейської історії, яка їм уявлялася досить туманно. На­певно, тому, що режисер походив із ту­манного Альбіону. Полька, в яку закохав­ся Андрій, має підозріло непольське ім’я Наташа і йде молитися до православної церкви. А українські мелодії перепліта­ються з російською чечіткою. Проте апо­феозом дрімучості режисера й продю­серів у проблемах Східної Європи став момент, коли козаки співають російську народну пісню «Калинка» англійською мовою. Проводжаючи своїх синів на Січ, мати хрестить їх по-католицьки. Ріка Дон в уяві Джей Лі Томпсона – це тектонічна тріщина в степу, через яку перескакують на конях козаки, змагаючись між собою, доки котрийсь із них не впаде в прірву. Але, в цілому, українці у фільмі показані веселим, сильним, войовничим і екзо­тичним народом.

В іншій голлівудській стрічці «Мисли­вець на оленів» режисера Майкла Чіміно розповідається про українських емі­грантів із робітничого середовища в американському місті. Ці люди прожи­вають компактно національною грома­дою і працюють на сталеливарному за­воді. У них є своя церква і свій клуб, де вони проводять вільний час. Головні ге­рої фільму – прості американські хлопці українського походження з індустріаль­ного міста на Середньому Заході. Вони розмовляють між собою англійською мовою, люблять американську музику, п’ють пиво з горілкою, радіють життю, б’ються між собою. І, якзавжди, Голлівуд економить на експертах із українських питань, тому виглядає непереконливо, коли в українській церкві українська жін­ка і священик розмовляють між собою ламаною російською мовою.

А інша українка кричить з вікна: «Вон от­сюда! Убирайтесь!» Щоправда на весіл­лі всі танцюють польку й гопака, але спі­вають російські народні пісні «Катюшу» і «Коробочку». Молоді хлопці працюють на заводі, а потім, як це робили століття­ми українські чоловіки, ідуть на війну до В’єтнаму відстоювати геополітичні інтереси своєї нової Батьківщини. У стріч­ці «Мисливець на оленів» Майкл Чіміно показав екзотичних емігрантів з Європи, на яких тримається важка і брудна робо­та в Америці. Фільм отримав п’ять Оскарів і став кращою стрічкою 1978 року.

На відміну від американських режисе­рів, які не дуже добре знають історію європейських народів, європейські ре­жисери краще обізнані з українськими проблемами і більш переконливі у зо­браженні українців.

Колоритно передано українців у фільмі чеського режисера Мілана Штайндлера «Дякую за кожен новий ранок» (1994), знятого за романом Галини Павловської. Головна героїня – Ольга Гакундекова – вихована в українсько-чеській родині. її батько – українець із Закарпаття, а мати – чешка. Ольга стала другим поколінням українського емігранта, рід якого зазнав переслідувань за «український буржуаз­ний націоналізм» і змушений був виїха­ти з України до Праги. Зображені у стріч­ці події розвиваються після придушення Празького повстання 1968 року. Цей пері­од на тогочасному політичному сленгу на­зивався періодом «нормалізації». У цен­трі картини – інтимне життя Ольги, яка не може знайти гармонії у стосунках із чо­ловіками. За жанром цей фільм – синтез комедії і драми. Батько, роль якого зіграв популярний чеський актор Франтішек Пєчка, є запеклим українським патріо­том, поетом, який під час пиятик змушу­вав Ольгу читати гостям свої вірші укра­їнською мовою і не відпускав їх із свого помешкання до ранку. Згодом виявило­ся, що добропорядний голова сімейства, який хотів, щоб його єдина донька стала письменницею, мав позашлюбного сина, який написав доноса в чеську таємну по­ліцію, і Ольгу Гакундекову, відмінницю і творчу натуру, не зарахували до універ­ситету. Тільки після смерті батька Ольга помирилася і зблизилася зі своїм братом. Картина Мілана Штайндлера «Дякую за кожний новий ранок» отримала чотири призи Чеської академії кіно і телебачен­ня за кращий фільм, режисуру, сценарій, головну жіночу роль, яку виконала Івана Хилкова, та головну нагороду на Міжна­родному кінофестивалі в Москві.

У фільмі польського режисера Ежи Гоф­мана «Вогнем і мечем» (1999), знятого за однойменним романом Генрика Сенкеви­ча, запорожці показані при­близно такими, як моджахе­ди у голлівудських стрічках.

Але на відміну від фільму Джей Лі Томпсона «Тарас Бульба» у картині Ежи Гоф­мана відчувається краще знання режисером історії.

Ежи Гофман добре вивчив українські і польські джере­ла, які стосувалися Війська Запорозького і тактики його війни. Українці представ­лені свавільним народом, войовничим, підступним, схильним до анархії. Вели­кі барабани, які скликають військову раду, безшабаш­не життя запорожців, пияти­ки, чвари між полковниками.

Гетьман Богдан Хмельниць­кий, роль якого зіграв Бог­дан Ступка, показаний дріб’язковим, мстивим, хитрим, твердим, людиною, яка добре знає жорстокий і кру­тий характер запорожців і вміє його використовувати. У картині багато української музики, польського і українського колориту. Ежи Гофман намагався зробити фільм максимально політкоректним, показав­ши, що через непоступливість і жадіб­ність тогочасної шляхти Україна і Польща на багато років утратили незалежність. Козаки зображені добрими воїнами, без­страшними, винахідливими, обізнаними з найсучаснішою на той час зброєю і вій­ськовою тактикою. Загалом, фільм Єжи Гофмана зіграв свою дипломатичну роль у справі історичного примирення україн­ської і польської еліт.

Найбільший сплеск інтересу до україн­ської теми і українців виник під час По­маранчевої революції, коли Україна ста­ла модною і була в усіх стрічках новин. Тоді світова художня еліта з симпатією подивилася на досі затінений і майже невідомий народ.

У фільмі режисера Ендрю Ніккола «Збройний барон» (2005) одеська сім’я Орлових видає себе за євреїв, щоб набу­ти прав громадянства у США.

Вони оселилися на Брайтон-біч, придба­ли маленький ресторанчик і починають скромне американське життя, яке не по­добається їхнім синам. Незабаром розва­люється Радянський Союз. Завдяки своє­му дядьку, генералуукраїнськоїармії, Юрій Орлов під прикриттям американського уряду продає автомати, гелікоптери і танки повстанцям, диктаторам і терористам. Він стає мільйонером, у нього – син і дружи­на-красуня, але під час оборудки зі зброєю в Африці гине його брат Віталій, від нього йде дружина, і на його слід виходить агент Інтерполу, який обіцяє українському емі­гранту пожиттєве ув’язнення. Та, незва­жаючи на ці випробування, Юрій, вико­ристовуючи зв’язки, виходить на свободу і продовжує торгувати зброєю.

Головною героїнею фільму італійського режисера Джузеппе Торнаторе «Незна­йомка» (2006) є українська заробітчан­ка Ірина Ярошенко, яка, шукаючи робо­ту, потрапляє до рук італійського мафіозі Муффи, що заробляє гроші проституці­єю і продажем дітей, народжених пові­ями. Дізнавшись, що більше не матиме дітей, Ірина розшукує свою останню ди­тину, яку продав Муффа бездітним бать­кам, і знайшовши забезпечене італійське подружжя, влаштовується нянькою ді­вчинки, що, за здогадами жінки, була її донькою. Ірина Ярошенко – драматичний образ сучасноїжінки, глибокої, розумної, цілеспрямованої, вольової, рішучої, здат­ної адаптуватися до найскладніших жит­тєвих ситуацій. Через усю картину лунає мелодія української колискової, яку геро­їня наспівувала колись дівчинці, що ста­ла для неї важливішою, ніж усе її заробіт­чанське життя в Італії. Українку зіграла російська актриса Ксенія Рапопорт.

Якщо Джузеппе Торнаторе мав за мету показати жінку, поставлену в умови жор­сткого виживання, яка не втрачає здат­ності любити, страждати, програвати і зберігає при цьому свою людяність, то австрійський режисер Ульрих Зайдль у фільмі «Імпорт/Експорт» (2007) ставив пе­ред собою інші цілі. Він показав різні Єв­ропи – ситу Австрію, головною проблемою якоїєскидання зайвого жиру, і Україну, го­ловною проблемою якоїє виживання.

У центрі картини- медсестра Оля з Украї­ни, яка в пошуках кращого життя приїхала до Австрії. Вона походить зі східноукраїн­ського індустріального міста, яке за неза­лежності опинилося на межі краху. Паралізована робота заводів і фабрик, корупція, безробіття, обдерті під’їзди, ресторан, у якому відвідувачі сидять у зимовому одя­зі і ностальгійно слухають радянські пісні. Оля – мати-одиначка, що не може вижити в Україні, тому залишає своє немовля матері та їде за кордон. Українські реаліїУльрихом Зайдлем показані доволі жорстко. У фільмі Україна постає уламком Радянського Союзу, який так і не став повноцінною країною, і цей уламок переживає занепад і деграда­цію. Далі показано ужгородський готель із холодними батареями і відключеним теле­візором. Слова немолодого австрійця: «Я з Австрії» діють на українських дівчат, як па­роль. Австрія для них – це знак якості, тому дівчата без зайвих розмов ідуть за австрій­цями в номери. Ульрих Зайдль показує прірву між Західною і Східною Європою. Якщо в Закарпатті існують якісь форми життя і млява активність, то в Східній Укра­їні життя зупинилося одночасно з розва­лом Радянського Союзу. Межа між живою і мертвою Україною у фільмі проходить че­рез мовний кордон. Російськомовна Украї­на показана без живої ініціативи і повніс­тю залежною від своїх олігархів, які стали її новими господарями.

Зайдль – режисер документального кіно, тому в фільмі «Імпорт/Експорт» немає професійних акторів. Естетика стрічки витримана в стилі жорсткого реалізму. Назва стрічки є водночас його централь­ною ідеєю. Східна Європа експортує За­хідній своїх найкращих людей, а Західна експортує Східній цинізм, розпусту, за­старіле обладнання і технології. У фільмі двоє чоловіків везуть із Австрії до Украї­ни старі списані ігрові автомати.

Герой фільму Олів’є МаҐатона «Переві­зник 3» (2008) Френк Мартін одержує за­вдання доставити викрадену дочку укра­їнського міністра охорони навколишнього середовища Валентину через усю Європу до Одеси. Дівчину викрали, щоб шанта­жем отримати офіційний дозвіл корпора­ції на утилізацію отруйних відходів в Укра­їні. Спочатку Валентина була серйозною і похмурою, але потім захмеліла і почала веселитись, вимагаючи до себе уваги. А коли перевізник зауважив, що всі росія­ни якісь дивні, дівчина обурилася: «Я – не росіянка! Я – українка! У мене тут (показа­ла пальцем на голову) і тут (показала на серце) все працює по-іншому». Ця фраза викликала жваву реакцію на українських сайтах і її багато коментували читачі.

У деяких західних фільмах немає обра­зів українців, але окремі фрази видають принизливу роль, яку відігравала укра­їнська нація в історії Російської імперії та Радянського Союзу. У фільмі Жан-Жака Анно «Ворог біля воріт» (2001) снайпер Куликов говорить про німців: «їм начха­ти на телефоністів, як нам начхати на хох- лів». Цим він хотів сказати, що німецьке командування не цінує життя рядового німецького солдата, як радянська влада не цінувала життя українців. Усі амбітні російські державні проекти будувалася на кістках українського народу, якого вла­да зневажала. Чого тільки варте вислов­лювання маршала Георгія Жукова у 1943 році перед форсуванням Дніпра: «Для чого обмундировувати і озброювати цих хохлів? Усі вони – зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться до Сибіру після війни відправляти».

У 2011-2012 роках на екранах телебачен­ня з’явився турецький телесеріал «Ве­личне століття. Роксолана», який завою­вав популярність у багатьох країнах світу. Головна героїня серіалу українка Анастасія Лісовська, більше відома в Україні як Роксолана. Потрапивши до кримських татар у полон, вона опинилася в палаці Топкани і стала коханою жінкою султа­на Сулеймана І Пишного, народила йому п’ятеро дітей і значно вплинула на полі­тику Османської імперії. У фільмі багато українськоїмузики, пісень, а в Інтернеті існує спільнота прихильників телесеріа­лу , яка обговорює події різними мовами, сперечається, намагається пояснити й розплутати клубки історичних інтриг, але при цьому не може не визнати харизми й розуму української жінки, що мала вплив на Османську імперію, яка в XVI століт­ті домінувала в Європі та Азії. Роксола­на, яку за веселу вдачу прозвали Гюррем (що в перекладі з турецької означає ту, що завжди сміється), постає втіленням лю­бові, темпераменту, гострого розуму, під­ступності, волі, інтуїції. Вона була однією з найосвіченіших жінок свого часу, при­ймала філософів, поетів, послів і гово­рила з ними про мистецтво й політику. У телесеріалі, ідея якого належить Мера -лу Окаю, Роксолана -суперечлива натура, але це стосується кожного з героїв, які жили за законами та мораллю того часу.

Російське кіно на противагу американ­ському та європейському кінематографу, активно формує негативний образ укра­їнців, що нагадує традиції радянського агітпропу. У сучасних російських картинах усе, що стосується українців, подається в зневажливій риториці. Варто зауважити, інтерес до української теми в російському кінематографі, як і взахідному, підвищив­ся після Помаранчевої революції. Негативні образи українців створені в ігровихфільмах«Брат2» режисера Олек­сія Балабанова (2000), «72 метри» Воло­димира Хотиненка (2004), «Фартовий» Володимира Яканіна (2006), «Ми з май­бутнього 2» Олександра Самохвалова та Бориса Ростова (2010), серіалах «Адмі­рал» Андрія Кравчука (2009) і «Біла гвар­дія» режисера Сергія Снєжкіна (2012).

У сучасному російському кінематографі образ українця є проекцією російських мі­фів про українців, як про меншовартісний, штучний народ, створений ворожими Ро­сії західноєвропейськими країнами, що, як небезпечний вірус, несе виклики ро­сійській ідентичності, тому російське кіно мобілізує російську націю для боротьби з українством. У російський фільмах укра­їнці постають зрадниками, людьми за­земленими, примітивними, позбавленими високих благородних поривів, як у стріч­ці Нікіти Михалкова «12» (2007), де ста­рий українець із присяжних – дріб’язковий скнара, що вижив із розуму, бо в портфелі носить будильника й сідало від унітаза.

І в царській, і в сучасній Росії ксенофобія була зручним клапаном для випускання агресії та невдоволення російського на­роду своєю владою. Для цього формува­лися образи внутрішніх і зовнішніх воро­гів, тож із українців у Росії продовжують формувати образ ворога, що відповідає традиційним російським стереотипам п о буто в ої українофобії’.

Якщо в російському кінематографі укра­їнців зображують карикатурно, а зне­важливе прізвисько «хохол» стало естетичною нормою, що тішить слух ро­сійського глядача і роздмухує його ксенофобські настрої, то в західному кінема­тографі створюється образ українців, як сучасного народу, розумного, вольово­го, цілеспрямованого, винахідливого, з почуттям гумору, глибокого, здатного до екстремальних випробувань. Пережива­ючи карколомні пригоди і шекспірівські пристрасті, українці у фільмах європей­ських і американських кінокомпаній збе­рігають гідність та найкращі людьські якості.

Володимир Даниленко, «Українська культура»

На фото: кадри з фільмів «Вогнем і Мечем»; «Тарас Бульба» (реж. Джей Лі Томпсон, 1962 р., США);«Мисливець на оленів» (реж. Майкл Чіміно, 1978, США); «Збройний барон» (реж. Ендрю Ніккол, 2005 р., США); «Незнайомка» (реж. Джузеппе Торнаторе, 2006 р., Італія). 

Джерело: cultua.media