Разом з культурою втратимо й Україну

02/09/2019

“Теорія літератури. Вступ” (1983) британського критика Террі Іґлтона – безперечна віха сучасного світового літературознавства, що наближає читача до розуміння того, наскільки складно і звивисто, починаючи з епохи романтизму, формувались уявлення про художній текст і підходи до нього, як творились літературні ієрархії, моди та канони, як абсолютизували одне й нехтували іншим.

Усе, як і має бути у правдивому інтелектуальному бестселері, який має чимало контекстів і кутів зору, де кожен вхід може мати кілька різних виходів, де підважуються речі універсальні, а марґіналії раптово набувають величезної ваги.

Втім, для українського читача такі тексти є передусім доброю нагодою поміркувати про своє: оцінити, чому те, що працює в ситих імперських культурах, зовсім не функціонує в нас, і, певна річ, вкотре переконатися, що якась частина їхнього досвіду завжди залишатиметься для нас до кінця не зрозумілою – і, навпаки, звісно, теж. Іґлтон – неомарксист, тому чимало в його інтелектуальних побудовах присвячено ідеологічним контекстам і тому, як інтелектуальна верства поширює свої цінності на нижчі класи, як корелюються утилітарне і духовне, як працює влада на тонких рівнях і знаходиться рівновага (або її видимість) між заможними та бідними – тими, хто володіє всім, і тими, кому нема чого втрачати, крім своїх ланцюгів.

Але навіть за всіх нездоланних відмінностей від, приміром, британської культури наша культура з її хронічною неповнотою, тривалою історією російського домінування, комплексами, травмами та перерваними традиціями впродовж останньої сотні років усе одно обертається в колі загальних потреб і цінностей західного світу. Ми потребуємо того, що й вони. Сьогодні, можливо, стократ сильніше, ніж вони. І коли Іґлтон пише про початок ХХ століття: “Якщо не кинути масам кілька романів, вони можуть відповісти киданням каміння з барикад”, ми, сучасні українці, розуміємо, що каміння наших останніх барикад якоюсь мірою є наслідком ненаписаних романів, тобто не сформованих у свій час великих наративів – історій, що дозволяють поєднати минуще з вічним, минуле з теперішнім, міф з наукою і традицію з індивідуальним талантом.

На питання, що робити сьогодні культурі, яка замість Томаса Стернза Еліота і “Scrunity” Найта й Лівіса отримала Голодомор і Сандармох, напрошується кілька відповідей, одна з яких обов’язково запропонує перетворити Голодомор і Сандармох на провідний культурний наратив, тобто зробити своїм самоописом травму – знищення провідної суспільної верстви та культурної еліти, яке не просто вплинуло на існування нашої культури, а визначило її. З другого боку, всі найсвіжіші українські травми – від “Небесної Сотні” до масакри під Іловайськом – наслідок того, що Голодомор із Сандармохом свого часу не стали провідним наративом.

З третього боку, культурний контекст сучасної України передбачає медіякратичний оптимізм і нові історії успіху, де не знаходиться місця не тільки для роботи над травмами минулого, а й для самої можливості засвоєння ширшими верствами населення будь-якого літературного тексту, складнішого за словесні мімічні зморшки в Instagram.

Пониження статусу інтелектуальної літератури в суспільній ієрархії робить усі спроби самоопису справою абсолютної меншости, її останньою іграшкою, заздалегідь приреченою на обертання у найвужчому з усіх можливих кіл. Іґлтон цитує одного з критиків початку ХХ століття:

Відмовтеся ділитися з дітьми робітників духовним, і вони, ставши дорослими, вимагатимуть комуністичного переділу матеріяльного.

Натомість наша сучасність відповідає загальною глухотою, яка навіть до скепсису не доростає. Вона не сперечається з культурою і не критикує її, не відкидає її як щось зайве й обтяжливе, а просто не бачить, іґнорує, рятуючись у максимально полегшених для сприйняття формах – серіялах, кліпах, луках і селфі.

У більшості наших людей не просто немає культурних потреб, а й розуміння того, що таке культурна потреба у принципі. Сучасний українець, якби міг говорити, сказав би так: “Дайте мені інформаційний сірий шум, і я ніколи не подорослішаю й нічого ні від кого не вимагатиму”. Тому та “криза інтелектуалів”, про яку часто говорять у контексті наших останніх виборів, – не що інше, як загальна криза культури. І почалося це не сьогодні і закінчиться не завтра.

Живучи у країні, де провідним жанром став “інформаційний привід”, ми щоразу стикаємося з діялогом сліпого з глухим, де сліпий не розуміє, що культура в її звичних формах більше ніколи не повернеться, а глухий ніколи не збагне, що він втратив, через відсутність органу, який відповідає за розуміння. Тому реальним викликом є встановлення зв’язку між проактивною меншістю та пасивною більшістю, розвиток нових форм самоопису і підходів до матеріялу. Як колись в епоху англійського літературного часопису “Scrutiny”, нам життєво необхідне розширення простору боротьби. І якщо для виживання нашої культури потрібні провокації і гайпи, серіяли та флешмоби, варто скористатися всіма наявними жанрами, які виробила сучасна західна культура. Інакше разом із культурою ми втратимо країну.

Джерело: zbruc.eu

No Comments

Залишити відповідь