Олесь Гончар: “Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України”

03/04/2018

Письменник народився 100 років тому

Про Гончара у мене є свої спогади. Коли у 5 класі нас прийняли в піонери, класна керівничка заявила: “Ви тепер загін і треба обрати, чиє ім’я він носитиме”. І назвала кілька на вибір. Що чи кого ми тоді знали з підпільників чи комсомольців? Тому вибрали найсмішніше. Ляля Убийвовк. Це звучало прикольно. Ясно, що нам довелося дізнатися, що була Ляля в часи Великої Вітчизняної війни керівником молодіжної організації “Нескорена полтавчанка”, яку закатували фашисти. А потім – Героєм Радянського Союзу. Однак не завдяки урокам політінформації, а через Гончара Ляля Убийвовк стала для мене людиною совісті та прикладу. Я вже не сміялася, а пишалася. Ясно, що повість Гончара “Земля гуде” просякнута ідеологією, але в моє піонерське серце ця стріла влучила.В 11 класі для державного іспиту з української мови обираю тему “Собор” за книгою Олеся Гончара. Так добираю слова, щоб охарактеризувати головну героїню, що мене відпускають у бібліотеку знайти потрібне. І слово це “ница”. Ница жінка. Це про головну героїню. “Єльку, яка віддалася без любові, але все ж таки зберегла собор своєї душі”. Якось так пафосно вивела я останнє речення. Хоча, що там виводити, сам автор писав так, що важко було не отримати “п’ятірку”, і я її отримала.

А років з 8 тому під час інтерв’ю із письменником Юрієм Мушкетиком у Конча-Заспі під Києвом, він зауважив, що Гончар жив неподалік. І вони часто гуляли луками.

“Він був посутнім, справжнім. Любив Україну, як ніхто, хворів нею”.

А ще процитував його і я зараз часто використовую цю фразу: “Людина спершу вчиться ходити. Диб-диб хатою. Тоді виходить у двір. Потім на вулицю. Село чи місто. Тоді йде у світ. А ближче до старості коло звужується: своє село, тоді вулиця, зрештою диб-диб двором і хатою”.

Олесь Гончар (ім'я при народженні — Біличенко Олександр Терентійович) Написав 10 романів: трилогію «Прапороносці» романи «Тронка» «Собор», «Берег любові», «Твоя зоря», «Крапля крові», випустив збірки оповідань та повістей.
Олесь Гончар (ім’я при народженні — Біличенко Олександр Терентійович) Написав 10 романів: трилогію «Прапороносці» романи «Тронка» «Собор», «Берег любові», «Твоя зоря», «Крапля крові», випустив збірки оповідань та повістей.

Гончар прожив здавалося б успішне життя( 3 квітня 1918 – 14 липня 1995). Отримав усі можливі від радянської системи нагороди – став академіком АН України (1978), Героєм Соціалістичної праці ( 1978), лауреатом 2-х Сталінських (1948 і 1949) і Державної премій СРСР (1982), керував з 1959 по 1971 роки Спілкою письменників України. Посмертно він Герой України за підтримку нашої незалежності. Його твори переклали на 67 мов. Він при житті став класиком світової літератури. Але чи так легко йому велося?

Будучи письменником системи, свої справжні думки він довіряв щоденникам, які почав вести з фронту. Особистий наказ Сталіна забороняв солдатам, котрі перебувають на передовій лінії фронту, вести щоденники або будь-які інші особисті записи, на порушника чекав військовий трибунал. Але Гончар порушив наказ. Фронтові спогади письменника потім увійшли в сюжет його роману “Прапороносці”.

Коли почалася Друга світова війна, Олесь Гончар пішов на фронт добровольцем – там пише воєнні вірші та робить замальовки до майбутнього роману. Побував в полоні.
Коли почалася Друга світова війна, Олесь Гончар пішов на фронт добровольцем – там пише воєнні вірші та робить замальовки до майбутнього роману. Побував в полоні.

Цей твір сам Гончар називає своєю першою письменницькою працею. Літературні критики, які паралельних сюжетних ліній не побачили, дали високу оцінку роману. Твір отримав дві Сталінські премії. Насправді літератор писав про другий і третій фронти, які були українськими не тільки за назвою, а й за глибинною суттю.

Він показав, що українці є людьми мужніми, а потенціал нації не обмежується тільки виконанням пісень. Письменник акцентував увагу на тому, що не тільки воювати, а й перемагати вміють українці. Дія сюжету розгортається в процесі просування фронту територією Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини. Принципова відмінність роману “Прапороносці” від інших літературних творів зазначеного періоду полягає в тому, що європейська обстановка не сприймається українськими військовими як щось нове. Фронтовики легко знаходять спільну мову з місцевим населенням.

Водночас, коли інші письменники показують жителів цих країн як якесь вороже оточення радянських героїв, Гончар акцентує увагу на наявності загальних моментів в світогляді. Цей твір письменника можна назвати аргументом на користь європейської орієнтації українського населення і держави в цілому.

Щоденники Гончара займають 120 зошитів. Там письменник дякує Всевишньому за те, що дав йому право народитися українцем.

Наодинці з собою Гончар постає як людина, що вірить у Бога (хоч і не є воцерковленим християнином), добре розуміє ницість партійних вождів, безглуздість “визвольного походу” Червоної армії і заповзятість споконвічного нищення Москвою всього українського, — а публічно мусив вести мову про мудрість партії Леніна-Сталіна, про “визволення Європи” та про “братерську місію великого російського народу”, – пише аналітик Сергій Грабовський.

Олесь Гончар. Із щоденників:

“Ось знову весна, сонце, поля і гори тонуть у буйній зелені. Майже первозданна краса її змушує замислитися і про життя, і про майбутнє. Що на мене чекає? Снаряд чи розривна куля, чи смерть миттєва і в муках, на санітарному возі?.. Чого хочеться? Жити в Гринаві, написати велику, пристрасну, але правдиву повість про загиблих людей, про оману і страждання мільйонів. І піти, заснути навіки, піти в царство спокою і справедливості. Але знаю, все буде не так: мрії ласкаві, а життя жорстоке – тільки декого любить воно. Тому – сумні думи, чорні думи і в повітрі в’ється вона, щастя моє, – і чую її голос, і знаю, що все це – золота казка”.

1945

“Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії нації – Шевченко, Гоголь, Сковорода – все життя були безпритульними. Шевченків “Заповіт” написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода… Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?”

1965

“Учора на парткомі знову виступив про черговий наступ на історичні пам’ятки Києва, про сваволю київських городничих, про розтрощену альтанку на Володимирській гірці, зруйнований будинок Сошенка, а перед тим спалили музей Заньковецької…Важко було говорити, від обурення дух одразу перехоплює, ось-ось трісне серце… І що дивно: мафія руйначів Києва орудує серед білого дня, і немає на них ні законів, ні вищестоящих…”

1981

“П’ятий день підряд українське радіо топчеться по Тичині. Найкращі ранкові години віддано цьому глумлінню. Звичайно, Тичина періоду сталінщини — це хвора зацькована людина, поет глибоко нещасний, з травмованою тонкою психікою. Як усякому, враженому недугою, йому б треба поспівчувати. Але всі мовчать, Інститут літератури на захист поета — ні слова. Нещасна нація! Так мало в ній геніїв і так багато охочих цькувати їх, цькувати з тупим злорадством глумителів…

Олесь Гончар із Матір'ю Терезою
Олесь Гончар із Матір’ю Терезою

“Відповідаю другові на листа. Пишу про полеміки з людьми, які були в таборах. Серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську духовність; а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби. Я ж стояв і стою на тому, що вся Україна в міру можливого захищала себе як націю і що Рух Опору, подібно як свого часу у Франції чи Польщі, і в нас був усенаціональний. Не кажучи вже про суцільно нескорену Галичину, відомо, що й Східна Україна, все наше Подніпров’я, нещадно зрусифіковане, задушене, затероризоване, раз у раз заявляло про себе протестами і воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився ще під час “соборної історії”, коли тисячі не знайомих мені людей, ризикуючи собою, стали на захист книги й підтримали автора своїми безстрашними листами. Писали робітники заводів, озивалася звідусіль трудова Україна… А Василь Симоненко, Алла Горська, Григір Тютюнник, композитор Івасюк, Маргарита Малиновська, краєзнавець із Запоріжжя Микола Киценко та ще безліч інших? Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!.

1992

“Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України… Хоч, може, погубить і нас… У Сімферополь полетіла ватага шовіністів на чолі з генералом Макашовим нібито збираються роздмухати друге Придністров’я. А наші державці ні кують, ні мелють. Кретини в державних кріслах. Для чого ж ми вас обирали? Щоб товкти воду в ступі?”

Початок 90-х

“Ось якийсь знавець пише про мене: “…весь час перебував на вершині системи”. Так це декому уявляється. А хто ж був для цієї системи упродовж десятиріч білою вороною? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою ватченки і щербицькі, вважаючи, що “его пора сажать”. Вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний – нічого собі “на вершині системи”… А що викоювала зі мною цензура, звичайно, за вказівкою зверху! Ворогові не побажаю такого “комфорту. Коли ми приймали дома Стейнбека та його дружину в 1963-му, — в квартиру непрохано, нахабно набилося повнісінько сексотні, ціла зграя “соцреалістів” у “штатском” очей не зводила, дуже, видно, кортіло їм не пропустити моменту, коли Стейнбек буде мене “вербувати”. Вкрали зі столу навіть “Грона гніву”, підписані ним, — книжка так і не знайшлася…”

* * *

За свій твір “Модри Камінь” Гончара піддали обструкції. Не допоміг і позитивний відгук Павла Тичини. Партійному керівництву не сподобалося, що в основу сюжету покладено любов радянського солдата до словачки. У газеті “Радянська Україна” з’явилася розгромна стаття. Гончара звинуватили в зраді батьківщині! Ну не може радянський солдат закохатися в іноземку.

У 1966 році Гончар відмовився входити до складу комісії, яка формувалася ЦK Компартії України для засудження книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?””О. Т. Гончар відмовився, – записує перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест у щоденнику, – про що він у письмовому вигляді повідомив ЦК. Цей учинок нас усіх засмутив”. Засмутив настільки, що “дехто навіть вимагав арешту Гончара”. Очевидно, тому, що Гончар прямо засудив репресії проти інакодумців. Але, як пише далі Шелест, “коли я про це розповів Підгорному, той відповів: “Знаєш, Петро, нас з тобою арештують, ніякий чорт і слова не скаже. А про Гончара знатиме увесь світ”. Врятувало, що його твори вже були у шкільній програмі.

Через короткий час після виходу “Собору”, у 1968 році святкувалося 50-річчя письменника, яке “доброзичливці” перетворили на справжній кошмар. Високо оцінений читачами роман став справжньою бомбою серед партійної номенклатури. У романі письменник висловив свої найглибші прагнення. Відновлення Михайлівського золотоверхого собору для Гончара було питанням принципово важливим. Нове життя для храму літератор розцінював як передумову до єднання українського народу. Але на засіданні ЦК Компартії України присутні виступили з нищівною критикою “Собору”. Автора звинувачували в написанні антирадянського роману, чиновники атакували письменника, хтось пізнав себе. Людей, які підтримували письменника і роман, звільняли з роботи. У день народження письменника йому доставили телеграму “Вам зараз нічого не залишається, крім як пустити кулю в лоб”.

Олесь Гончар з прем'єр-міністром Індії Індірою Ганді
Олесь Гончар з прем’єр-міністром Індії Індірою Ганді

Олесь Гончар не любив, щоб домогосподарка ночувала у нього

“Коли з’явився в кінці 1945 року на факультеті Олесь, — згадує дружина Валентина Гончар, — я навчалася тоді на третьому курсі філфаку. Його з’ява була справжньою сенсацією. Тоді, після війни, хлопців на факультеті філології майже не було — один, два, три… та й по тому. Фронтовик, красень, пише вірші… Чим не ідеал для кожної дівчини, яка мріє про лицаря на білому коні, свого обранця, того єдиного, що на все життя… Дівчата з нашого відділення й старші курсом у нього закохувались, без надії на взаємність. Одна з моїх близьких подруг, переповнена емоціями, якось зізналася мені: “Я за нього ладна була б померти…” На перервах між лекціями дівчата блукали коридорами корпусу в бажанні його зустріти…”

У нього була дівчина. У мене був хлопець. Та доля вела звела на спільній стежині”.

Разом пара прожила 48 років. У подружжя народилося двоє дітей – старша дочка Людмила (перекладач з англійської мови) і син Юрій, біолог за фахом.

Дружина письменника розповідала, що в процесі взаємодії з чиновниками письменник дотримувався своїх власних принципів. Наприклад, якщо в їдальні санаторію подружжя саджали за один обідній столик з чиновниками, про неприємні справи яких літератор знав, за час трапези він не вимовляв жодного слова. На прохання Валентини Данилівни сказати хоч щось із ввічливості Гончар відмовляв, оскільки чиновник є “мурлом”.

До своєї роботи літератор був дуже вимогливим, але абсолютно невибагливим у побуті, хоча білі сорочки і скатертини любив. Саме випрані нею. Йому не подобалося, коли домогосподарка залишалася у них на ніч: “Шукай таку, щоб прибрала і йшла собі додому”, – казав дружині.

Був людиною немеркантильною, щедрою, дружині своїй найчастіше дарував троянди, при виборі речей під час закордонних відряджень помилявся з розміром.

З їжі найбільше любив Гончар гречаники та салати

Вдячністю духовенства за роман “Собор” стало відспівування письменника за участю священнослужителів з різних конфесій. Очевидці стверджують, що в момент, коли труну з тілом письменника опускали в землю, раптом почався дощ. Похований літератор на Байковому кладовищі.

 “Собор” заборонили, через те, що один із представників партії в одному із негативних персонажів впізнав себе
“Собор” заборонили, через те, що один із представників партії в одному із негативних персонажів впізнав себе

Григору Тютюннику до дозволяв пити

“Григір Тютюнник часто приходив до нас додому, сідав у крісло і мовчав, – каже дружина. – Олесь Терентійович знав, що Григор не проти випити, тому прямо йому говорив: “Якщо думаєш, що зараз чарку наллю, навіть не сподівайся! Нехай краще Валя тобі бульйону дасть!”

Наша остання зустріч відбулася за три місяці до смерті Григора. Тютюнник подарував нам свою нову новелу “Три зозулi з поклоном”. Ми вдячні Григору за те, що він одним з перших підтримав роман Гончара “Собор”:“Щойно прочитав “Собор”. Орлиний, соколиний роман. Ви написали роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе; яке невдоволення вами висловлять. Звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображені, старі й новітні (уже наплодилися!) екстремістські жеребчики, що граються у вождиків”.

Автор: http://politinfo.com.ua/tag/valentyna-gonchar
Вдова Гончара Валентина
Вдова Гончара Валентина

Пережив Голодомор

Через три роки після Голодомору описав пережите в повісті “Стокозове поле”. Спершу її не публікували, згодом цензура спотворила текст до невпізнання. Відтоді не написав жодного твору на цю тему.

“Є речі, про які писати художні твори я не зміг би. Скажімо, про Голод 1933-го. Це вже не горе, а надгоре, надвідчай. Це – антижиття. Щось ніби замогильне. Де вже ні крихти надії, жодного промінчика світла”, – казав.

Не користувався друкарськими машинками.

Олесь Терентійович прокидався уночі й записував думки. Чомусь завжди на папірцях, вирваних із “Ведомостей Верховного Совета”, — каже Валентина Гончар. — У нього у столі більше сотні записників. Потім, коли вже підводило здоров”я, надиктовував мені. Не користувався друкарськими машинками. У нас їх кілька було, але найулюбленіша — німецька “Континенталь”.

Любов до України

“…І не страшить мене Сибір,

І не страшать кайданів дзвони.

Велика Україно, вір:

За тебе встануть ще мільйони.І лицемір’я упаде,

І славословіє погине.

Розправить крила молоде

Безсмертне плем’я України!”

1941

Джерело: gazeta.ua

No Comments

Залишити відповідь