М.Стех: Дві картини в Луврі «російського малярства» ХVІІІ ст – це роботи малярів-українців

01/02/2018

Андріївська церква у Києві – шедевр архітектури і мистецтва пізнього бароко, а радше рококо, із елементами класицизму. Її запроектував на замовлення імператриці Єлизавети італієць Франческо Бартоломео Растреллі. За легендою Єлизавета збудувала цю церкву із вдячності до свого таємного чоловіка Олексія Розумовського, якого народила українська земля. Над оздобленням інтер’єру церкви працювала велика група малярів та різьбярів–європейських, російських, українських – в Києві і Петербурзі. У Києві провідну роль грав Олексій Антропов, але навіть у його випадку, ми не можемо приписати йому авторства конкретних картин. Мистецькі композиції Андріївської церкви залишаються анонімною колективною творчістю, й ми можемо лише здогадуватися про індивідуальних авторів.

А втім, досліджуючи творчу спадщину київських мистців Григорія і Дмитра Левицьких, мистецтвознавець Дмитро Горбачов і письменниця Паоля Утевська зробили вельми цікаве відкриття, яке дозволило встановити авторство двох картин із пишного інтер’єру церкви. У складному процесі дослідження, які вони назвали «мистецьким детективом», Горбачов і Утевська виявили, що «Панно з сіячем» було створене Григорієм і Дмитром Левицькими, та й відтворює воно фрагмент із гравюри Григорія Левицького «Тези Заборовського». А зображення євангелиста Марка намалював, найімовірніше, сам Дмитро Левицький, який пізніше, в Петербурзі, повторив елементи обох картин у своїх портретах. Згодом гіпотези про авторство були підтвердженні даними із родинної традиції роду Левицьких.

У час оздоблення Андріївської церкви Григорій Левицький був одним з перших мистців Києва, у першу чергу, гравером, справником друкарні Києво-Печерської Лаври, автором ювелірно філігранних «Тез Заборовського» й ілюстрацій до книги Мануїла Козачинського «Філософія Аристотелева», що стали вершиною української книжкової гравюри епохи бароко. Як маляреві Григорію Левицькому багато хто приписує авторство знаменитих ікон з церкви в Конотопі, на яких за неповторною стилістикою українського «пишного бароко» святі великомучениці намальовані в іпостасі елегантних світських принцес.

Проте його синові Дмитрові довелося досягнути більшої слави, правда уже поза межами батьківщини. Після завершення Андріївської церкви маляр Олексій Антропов, вражений талантом молодого українця, узяв Дмитра Левицького до Петербурга, де молодий маляр здобув звання академіка та й виявив блискучий талант портретиста: спершу в елегантній манері рококо, а згодом в універсальному стилі класицизму. Левицький став найбільш популярним малярем серед імперського дворянства, та водночас він аж ніяк не розривав зв’язків з Україною, був у близьких стосунках з численними українцями в Петербурзі, від графів Розумовських до князя Олександра Безбородька, від визнаного маляра Антона Лосенка до поета Василя Капніста і хормейстера Марка Полторацького. Водночас він стає відомим за кордонами імперії завдяки славетному французові Дені Дідро, який називав портрет роботи Левицького найкращим зі своїх зображень. А інший портрет Левицького, яким захопився Дідро, незабаром закупив для своєї колекції паризький Лувр.

Дмитро Левицький, як і багато хто, спершу повірив у створений Катериною ІІ образ її як освіченого монарха в дусі ідей Вольтера. Але в 1780-х рр., коли Катерина виявилася чи не протилежністю такого образу, відданий ідеям просвітництва Левицький пережив глибоке розчарування. Його тоді й відсувають від двору за вільнодумство, примушують покинути працю в Академії Мистецтв. Останніх 35 років життя цей перший портретист імперії живе в тіні, анонімності і в матеріальній скруті, дарма, що й далі малює портрети-шедеври.

Але ще в доленосних 1780-х рр. Левицький став покровителем іншого маляра-українця, який скоро перебрав місце першого портретиста імперії. Це був Володимир Боровик, козак-іконописець із Миргороду на Полтавщині. Вирішальний вплив на його мистецьку кар’єру мав Василь Капніст, цей поет-класицист і український патріот, який вів таємні переговори із німецьким цісарем про допомогу в боротьбі за відновлення козацької держави. Капніст звернув увагу Катерини на алегоричні картини Боровика, і цариця запросила маляра до Петербурга, де на догоду столичним замовникам він змінив прізвище на Боровиковський. Та він іще більше від Левицького був прив’язаним до українського минулого.

Серед близьких йому людей були майже виключно земляки. Все життя живучи за українськими звичаями, схильний до ностальгії маляр часто грав на бандурі і мріяв повернутися в Україну; у своїй хаті влаштував малярську школу, прийнявши під свій дах учнів-земляків, включно з відомими пізніше Олексієм Венеціяновим та Іваном Бугаєвським-Благородним. І навіть в універсальних за вимогами стилістики картинах він в багато чому продовжував традиції українського малярства. Між іншими, один із його портретів теж став частиною колекції Лувру й це ніяк не випадково, що єдині дві картини в колекції Лувру, які представляють, мовляв, «російське малярство» ХVІІІ ст – це картини двох малярів-українців.

Дмитро Левицький, вийшовши із традиції українського козацького портрету, переніс не так стилістичні засоби, як дух цієї традиції у свої портрети в стилі рококо і класицизму. Бо саме він вніс у холодні доктрини класицистичного портрету особливу внутрішню енергію та динаміку, що прославляли силу життя та неповторність людської індивідуальності, і саме цим захопив Дені Дідро і французьких любителів мистецтва. Володимир Боровиковський, схильний до ліризму й меланхолії, найкраще втілив у мистецтві східної Європи стилістику сентименталізму, взявши з України козацькі демократичні ідеали та моральні шукання в дусі Сковороди, які дозволили йому стати ланкою до мистецтва нової епохи Романтизму.

Зрештою, продовжуючи традицію свого батька, барокового іконописця Луки Боровика, Боровиковський відіграв важливу роль в еволюції нашого іконопису, бо ж створив ікони, естетика яких вела до романтизму ХІХ ст., а від нього й далі: до неовізантизму початку ХХ ст. та до модерністичних течій іконопису, скажімо, витончених композицій українця Юрія Новосільського, який був водночас провідним польським мистцем Єжи Новосельським.

Джерело: zik.ua

No Comments

Залишити відповідь