Критик розповів про головні перемоги й поразки в українській літературі за рік

30/12/2017

Літературний критик Юрій Володарський розповів про найбільші перемоги та поразки в українській літературі в 2017-му році.

Перемоги

Два романи про Донбас

Вперше з початку війни у Донбасі про ці події з’явилися одразу два романи високого художнього рівня – це “Інтернат” Сергія Жадана та “Довгі часи” (в російському оригіналі “Долгота дней”) Володимира Рафєєнка. Вони написані в різній манері й дають можливість подивитися на ситуацію з різних ракурсів.

Роман Жадана показує війну з точки зору маленької людини, яка раптово опинилася посеред збройного конфлікту. Герой Жадана не хоче нічого вирішувати, не хоче брати на себе відповідальність, але війна втручається в його відсторонене існування і пояснює йому на практиці, що так жити не можна. Що у будь якому випадку треба робити вибір.

Якщо роман Жадана суто реалістичний, то книга Рафєєнка – це водночас страшна й смішна казка для дорослих, міфологічна оповідь і про Донбас, і про Україну в цілому. У його романі місто Z, прототипом якого є Донецьк, це територія, що зібралася приєднатися до Росії, а насправді приєдналася до неіснуючого Радянського Союзу, зробило крок в нікуди, перетворилося на білу пляму на карті. Герої “Довгих часів” – люди, які чинять ментальний спротив російській агресії. Їх місія – після символічної смерті відправитися до Києва і за допомогою магічних дій зупинити війну, яку в реальності зупинити поки що неможливо.

Вихід збірки оповідань “Земля Загублених, або Маленькі страшні казки”

Книга, яка принесла Катерині Калитко відразу дві наші найважливіші літературні премії: імені Джозефа Конрада-Коженьовського та “Книгу року BBC”. Правда, не знаю, чи можна їх називати нашими, бо першу заснували поляки, а другу британці. На жаль, своєї власної щорічної літературної премії Україна за всі роки незалежності так і не створила; звісно, ми маємо Шевченківську, але вона трохи одіозна й не тільки літературна. В “Землі Загублених” Калитко звертається до архетипічних сюжетів, працює з глибинними шарами свідомості й культури. Книга продемонструвала, що Катерина не тільки талановитий поет, але й чудовий прозаїк.

Поезія

Поезія цьогоріч підняла два важливі питання: геноцид за етнічною відзнакою та відношення до російської мови. До першого звертається Маріанна Кіяновська у збірці “Бабин Яр. Голосами”, до другої – Олександр Кабанов у книзі “На языке врага”.

Кіяновська відчула трагедію єврейського народу в часи Другої світової війни як свою власну. Вона написала книгу ледь не своєю кров’ю. Я з нею спілкувався й відчував, що всі тексти про неминучу загибель єврейських дітей восени 1941 року в Києві давались їй з великим душевним болем.

Книга Кабанова вкотре нагадує про те, що Україна, якщо вона продовжить боротьбу з російською мовою – саме з мовою, а не з російською агресією, кремлівською ідеологією й пострадянською олігархічною системою влади – приречена на поразку. У своїй збірці Кабанов серед багатьох інших тем фіксує розірваність свідомості на тлі внутрішніх конфліктів, що руйнують країну ще сильніше, ніж конфлікт зовнішній.

Поразки

Книга року ВВС

Роман Володимира Рафєєнка геть незрозумілим чином не увійшов до короткого списку “Книги року ВВС”, хоча він набагато якісніший декількох творів, що туди потрапили. Це явний провал журі. Слід зауважити, шо з минулого року до участі в конкурсі допускаються книги вітчизняних письменників, які перекладені з інших мов на українську, у тому числі з російської. Так ось, до фіналу потрапив роман Андрія Куркова “Шенгенська історія”, що теж, як і книга Рафєєнка, перекладний з російської на українську. Маю підозри, що члени журі вирішили, нібито двох перекладених з російської романів у шорт-листі буде занадто, й віддали перевагу Куркову. Якщо так і було — це сумно, якщо ні, й вони не проголосували за роман Рафєєнка, бо їм здалося, що він недостатньо хороший, — це ще сумніше. Хочу зауважити, що дуже високу оцінку “Довгим часам” дали такі не останні люди в сучукрліті, як Юрій Андрухович, Сергій Жадан і Андрій Бондар.

Дві премії Катерини Калитко

Я згадував книгу Калитко як перемогу, але з нею пов’язана й поразка. Коли одна людина протягом місяця отримує дві головні літературні премії за книжку розміром трохи більше 200 сторінок, це означає, що в нас дуже бідний літературний процес. Але насправді справи не такі вже кепські. Невже цього року на всю українську прозу знайшовся тільки один визначний текст? Втім це питання не до Катерини – її книга дійсно чудова. Це знов таки питання до членів журі “Книги року ВВС”.

Нема нових імен

На превеликий жаль у нас перестали з’являться нові яскраві молоді письменники. Останніми роками взагалі важко згадати голосні дебюти. Знову всі ті самі Любко Дереш і Андрій Любка: два Любки більш-менш на слуху, але назвати їх останні твори видатними, мабуть, важкувато. Можна ще згадати Йвана Козленко, автор роману “Танжер”, що увійшов до фіналу “Книги року ВВС”, проте цей роман написаний ще 10 років тому, до того ж література для Козленка скоріше хобі, ніж покликання.

Джерело: gazeta.ua

No Comments

Залишити відповідь