30 років тому: як ухвалювали Декларацію про державний суверенітет України

13/07/2020

30 років тому 16 липня 1990 року Верховна Рада тоді ще Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. У преамбулі цього документа зазначено:

«Верховна Рада Української РСР,

виражаючи волю народу України,

прагнучи створити демократичне суспільство,

виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини,

шануючи національні права всіх народів,

дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України,

визнаючи необхідність побудови правової держави,

маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України,

ПРОГОЛОШУЄ

державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

– Як і в кого виникла ініціатива ухвалити Декларацію про державний суверенітетЦе був експромт чи результат тривалої роботи?

– Це був загальний тренд в тодішньому Радянському Союзі, оскільки на той момент вже і парламенти балтійських країн, а надто парламент Російської Федерації підняв цю тему. Український парламент слідував у фарватері цієї загальної тенденції. Нам було відомо, що питання розглядається в інших союзних республіках, які нам були за приклад. Йшлося також про Грузію.

Нагадаю, що перша сесія парламенту відкрилася 15 травня, а вже наприкінці травня тодішня опозиція – «Народна рада» – порушила питання про написання та укладання Декларації про державний суверенітет України.

Й одним з наших основних аргументів було те, що подібні документи розглядають парламенти інших союзних республік.

– Парламент Росії, тодішньої РРФСР, ухвалив таке рішення ще 12 червня. З огляду на це виникає враження, що з центру дали свого роду відмашку, щоб інші союзні республіки також ухвалювали подібні рішення.

– Ні, це не була відмашка з центру. Це парламенти союзних республік, в тому числі й російський, робили всупереч тодішній політиці союзного центру на чолі з Горбачовим. Справді, російський парламент почав це швидше розглядати і декларацію вони ухвалили швидше, ніж наш парламент. Для нас, тодішньої національно-демократичної опозиції, це було вагомим аргументом для комуністичної більшості. Ми говорили: навіть російський парламент розглядає це питання, де так багато комуністів, український парламент також має розглядати.

Це не була вказівка з центру, це була ініціатива тодішніх міцніючих еліт союзних республік. У першу чергу балтійських, але вагому роль відіграла й позиція, яку тоді займав російський парламент.

– У Верховній Раді брали за взірець якусь декларацію чи працювали з чистого листа над своїм варіантом?

– Робота йшла з чистого листа, хоча ми були знайомі з проєктами та текстами аналогічних декларацій. У нас ця епопея розтягнулася більше як на півтора місяця.

Попри те, що робилося в парламентах інших союзних республік, українська так звана «група 239», тоді на чолі з Кравчуком, чинила досить запеклий опір. Було створено понад 10 робочих груп, кожна з яких працювала над своїм розділом декларації. У кожній з цих робочих груп комуністи складали більшість, а ми – меншість. І боротьба велася за кожне слово, кожну кому, кожну крапку.

До останнього моменту не було жодної впевненості, що декларація буде ухвалена. І тільки втеча тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Івашка до Москви – кажу втеча, а насправді Горбачов його тоді призначив другим секретарем КПРС – відкрила для нас вікно можливостей для ухвалення Декларації про державний суверенітет України.

– А Івашко тоді займав суто партійну посаду, чи ще якусь у структурі Української РСР?

– Його обрали головою Верховної Ради.

– І головний комуніст, і спікер?

– Так. Поки він був головою Верховної Ради, ми не мали жодної впевненості, що комуністична більшість підтримає нашу вимогу щодо тексту Декларації, щодо самого формулювання питання на голосування. Тільки те, що в червні Горбачов покликав Івашка до Москви, бо комуністи були значною мірою деморалізовані цим несподіваним кроком, відкрило для нас можливість вийти на голосування декларації. Що й сталося 16 липня 1990 року.

– Ви зазначили, що тоді більшість була комуністична – це «група 239», націонал-демократичні сили були в меншості. А на чому базувався компроміс між комуністичною більшістю й демократичною меншістю при ухваленні Декларації?

– Він базувався на двох речах. По-перше, вже з самого початку роботи сесії Верховної Ради утворилася дуже неформальна та рихла, а пізніше міцніюча група, яку вже в кінці 1990 року назвали суверен-комуністами. Туди входив і займав найбільш вагому роль у формуванні такої точки зору Вадим Гетьман. Його роль в ухваленні Декларації важко переоцінити, бо він був комунікатором між меншістю й ортодоксальною більшістю. Ті аргументи, якими він переконував значну частину поміркованих комуністів, важко переоцінити.

По-друге, ще раз повторю, що в той час інші союзні республіки в тій чи інші мірі приймали аналогічні декларації. І нам вдалося нав’язати таку точку зору, що прийняття Декларації про державний суверенітет нічого страшного для Радянського Союзу не тягне, що про жоден розвал Радянського Союзу не йдеться. А тоді у 1990 році обставини в українському парламенті та в українському суспільстві складалися не на користь проголошення незалежності України. Та нам вдалося частину поміркованих комуністів переконати. Не тільки нам, а й тим, хто пізніше склав ядро неформальної групи суверен-комуністів.

– Комуністи та націонал-демократи однаково розуміли цей документ чи по-різному?

– По-різному. Ми розуміли це як сходинку, шлях до остаточного оголошення самостійності України, тобто її незалежності й виходу зі складу Радянського Союзу. А комуністична ортодоксальна більшість, яка тоді домінувала, розглядала декларацію як просту подачку націонал-демократам і певну «фількину грамоту» для вуличних протестів. У нас тоді був вагомий аргумент, бо ми змогли мобілізувати в Західній Україні, у Києві та багатьох крупних містах України масові мітинги в підтримку ухвалення Декларації про державний суверенітет. І значна частина комуністів розглядала Декларацію як просто невеличку поступку, щоб заспокоїти, як вони казали, «западенців» – тих, хто виступав за повну державну незалежність України.

Ми прекрасно розуміли, що лише сприятливий момент може дати нам можливість оголосити справжню державну незалежність.

– А якою була реакція з Москви на це рішення?

– Реакція з Москви була не дуже гострою, оскільки на той момент залізобетонним аргументом на користь Декларації союзних республік, в тому числі України, було прийняття російським парламентом аналогічної декларації. Найбільша союзна республіка Російська Федерація у червні вже прийняла аналогічну декларацію! Тим більше, тодішнє вже нове керівництво українського парламенту на чолі з Кравчуком запевнило союзний центр, що нічого страшного в українському парламенті не відбувається, що комуністична більшість контролює ситуацію і в парламенті, і в республіці – отже, Михайле Сергійовичу, все добре.

– З позиції сьогоднішнього дня деякі пункти Декларації сприймаються неоднозначно. Наприклад, такий: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї». Чим тоді керувалися депутати, як вони собі уявляли подальший розвиток ситуації, коли подібні речі вписували в Декларацію?

– Я, як сьогодні, пам’ятаю – цю пропозицію прямо в залі парламенту з голосу вніс Іван Драч, і вона була проголосована. Склалася гостра ситуація під час дискусії, коли не проходили основні економічні та зовнішньополітичні формулювання, які ми, тодішня «Народна рада», пропонували. І пропозиція Драча виходила з того, що якщо Україна запише постійний нейтралітет, то це допоможе в майбутньому з міжнародним визнанням нашої суверенності. Це був єдиний аргумент. Ми тоді ставили цю карту, аби досягти більшої прихильності міжнародного співтовариства у визнанні прагнень України. Це була зовсім конкретна ситуація і рішення приймалося прямо в сесійній залі під час гострих дискусій.

З висоти сьогоднішнього дня це положення виглядає, мабуть, дещо застарілим і таким, що не відповідає українським національним інтересам. Але в той момент, коли Україна ще була союзною республікою в складі Радянського Союзу, коли більшість українського суспільства ще не була готова до незалежності, а більшість парламенту була б радо просто не підтримати Декларацію про суверенітет – пропозиція Драча схилила кілька десятків комуністичних голосів у сторону голосування за декларацію.

– А ці неядерні принципи – чому тоді була така нехіть з боку творців суверенітету до ядерної зброї?

– Ви, мабуть, пам’ятаєте, основну частину «Народної ради» складали письменники і поети. Зі 125 народних депутатів, які входили в тодішню «Народну раду», переважна більшість були гуманітаріями…

З моєї точки зору, це випливало з комплексу меншовартості. Не було ще твердого розуміння, що ми маємо стати з колін, стати твердо на ноги та діяти прагматично, як цього вимагають наші українські інтереси. І хотілося сподобатися старшим братам – що на Сході, що на Заході. Тому позаписували нейтральний статус і без’ядерні принципи. Більшість в «Народній раді» вважали, що можна прогнутися перед нашими майбутніми західними союзниками, аби тільки визнали наші претензії на майбутню незалежність.

Прикро про це сказати, але після 70 років перебування в складі Радянського Союзу годі було думати, що українська національно-демократична еліта могла бути якоюсь інакшою. Хоча тоді дисиденти, люди, які за Україну відсиділи по тюрмах – Чорновіл, Калинець, брати Горині, Левко Лук’яненко – були проти тих неядерних формулювань. Але дисиденти в «Народній раді» були в меншості.

– Коли прийшло усвідомлення, що ядерна зброя може бути гарантом суверенітету й територіальної цілісності?

– Думаю, це усвідомлення прийшли тільки з початком російської агресії. На жаль, воно не прийшло ні в 1990 році, ні тим більше у 1994 році, коли підписувався Будапештський меморандум, не було цього розуміння й у 2000-х. Тільки після того, як у 2014 році Росія вчинила пряму військову агресію проти України, загарбавши Крим та частину Донбасу, до значної частини еліти та суспільства почало приходити розуміння, що володіння бодай тактичною ядерною зброєю, мабуть, давало би більше гарантій.

Хочу сказати, що у 1993–1994 роках, коли йшлося про те, що Україна має віддати стратегічну ядерну зброю, в українському парламенті знайшлася група депутатів з «Народної ради», до якої належав і я, які виступали категорично проти того, щоб Україна віддавала тактичну ядерну зброю. Однак це був голос волаючого в пустелі, оскільки тодішня панівна позиція і посткомуністичної більшості, і націонал-демократичної меншості була такою, що ми взамін за визнання нашого суверенітету й незалежності маємо поступитися.

– Пригадую, тоді 16 липня оголосили державним святом і навіть відзначили один раз у 1991-му. Але невдовзі Декларація поступилася місцем Акту Незалежності 24 серпня. І все ж, як ви оцінюєте історичне значення Декларації 16 липня?

– Я вважаю, що ухвалення Декларації про державний суверенітет без перебільшення можна вважати одним з вирішальних, якщо не найбільш вирішальним чинником, які привели до проголошення незалежності й такого вражаючого референдуму.

Декларація про державний суверенітет України стала вагомою перемогою тодішньої національно-демократичної меншості. Саме так це сприймалося в суспільстві. Декларація неймовірно збільшила вагу, популярність та довіру до тодішньої опозиції серед українського суспільства. Це розширило соціальну базу української незалежності. Ухвалення Декларації стало сигналом для всіх, що історичний процес рухається не до відновлення Радянського Союзу, а до його дезінтеграції. І це було тим фундаментом, без якого пізніше проголошення ГКЧП та відставка Горбачова не могли привести до результату.

– Тоді була Українська Радянська Соціалістична Республіка і Верховна Рада УРСР. Але чому УРСР проголосила державний суверенітет саме України?

– Ця невеличка заміна «УРСР» на «Україну» викликала найбільш бурхливі дискусії впродовж усієї епопеї написання й ухвалення Декларації. Я вже навіть не знаю, які аргументи ми наводили у тих нескінченних суперечках вдень і вночі. Ми казали приблизно так, що якщо це декларація, а не закон, то треба записати «України», а не «УРСР». І це пройшло. Мабуть, ми самі тоді не розуміли значення цього, а комуністи купилися на те, що це не закон, а просто декларація.

Джерело: radiosvoboda.org

No Comments

Залишити відповідь