Без свого кінематографа Україна не буде успішною
Новини / 14/01/2020

— Коли почав працювати в Держкіно, ми забороняли російські серіали з елемен­тами пропаганди. Довелося їх переглянути багато. Зокрема, й тих, що не підпали під заборону, — розповідає Пилип Іллєнко, 42 роки. В серпні 2019-го пішов із посади голови Державного агентства України з питань кіно. Очолював установу п’ять років. — Заборонили показувати майже 800 картин країни-агресора. Зазвичай мені приносили вибіркові кілька серій. З великою ймовірністю — якщо у випадкових епізодах нічого нема, все інше приблизно таке саме. І тут промайнуло страшне відчуття — хочеться подивитися, а що далі буде. Ця продукція діє, як наркотик, на неї легко “підсісти”. Зрозумів: мені це починає подобатися. Ще кілька місяців подивлюся серіали про ментів і чекістів — і остаточно зіпсується кінематографічний смак. Переклав обов’язок пере­гляду російських фільмів на заступників. Мене кликали у складні моменти. Тож із міркувань естетичної гігієни обмежую досвід перегляду того, що в розумінні українського й російського телебачення називається серіалами. Це не значить, що вони погані. Є класні речі. Але говорю про середній рівень продукції. До загальної деградації суспільства доклалося насамперед телебачення. Це об’єктивний факт. Згадайте, з чого починалося — з “1+1”, що в середині 1990-х показував класику кінематографа. Цього року познайомився з британським режисером Пітером Грінвеєм. Він у травні приїжджав на фестиваль “Молодість”. Його фільми…